«Наполовину пісня» про таємницю людського існування

«Наполовину пісня» про таємницю людського існування

26.10.2019, 14:33

Під час фінальної сцени моновистави «Наполовину пісня» театру Одеон з Бухареста (Румунія), коли тридцятитрьохрічна Франческа – героїня актриси Анду Салтелечі, стишивши голос, подекуди ледь чутно, розмірковує перед глядацькою залою про своє втрачене життя і змарновані мрії, навіть найчерствіше серце не залишається байдужим, крається від співчуття, а на очі навертаються сльози. Кожен добре розуміє: цей подзвін звучить і по ньому. Незалежно від того, про чоловіка, чи, особливо, про жінку – мати, доньку, сестру, дружину йдеться. Адже створений творчим тандемом автора, режисера, художника-постановника Кріста Більцю і актриси Анду Салтелечі Всесвіт Жінки, людини загалом – універсальний.

У багатотомній епопеї «Сага про Форсайтів» класика британської літератури Джона Голсуорсі, яка є своєрідною енциклопедією людського суспільства, кілька епізодів присвячено театральному мистецтву. Зокрема, мові театру. Котрогось з героїв, який відвідав кілька театральних постановок іноземною мовою, запитали, що він з того зрозумів. Виявилося, щоб перейнятися атмосферою, вловити загальний настрій, відчути характери і образи героїв знання мови бажане, але зовсім не обов’язкове. Героєві Голсуорсі достатньо було побачити пластику, міміку героїв, чути тембр їхнього голосу, щоб прийняти виставу серцем. І «Наполовину пісня» якраз той випадок, коли для того щоб сміятися, відчувати людські радість чи біль, співпереживати їм не потрібне знання мови. Хоча дружня допомога актриси чернівецького театру Марини Тимку, яка допомогла краще осягнути вербальний зміст дійства, виявилася неоціненною. За що їй щира вдячність.

«Наполовину пісня» – це те зазирання у таємницю людського існування, людської душі і серця, яке можливе лише засобами мистецтва. Почергові перетворення героїні з безпосередньої дитини в дівчинку-підлітка, молоду жінку, яка вперше такою себе усвідомлює, відтак зрілу жінку, відбуваються на очах у глядача, просто на сцені. Актриса дуже легко, кількома характерними рисами, будує абсолютно новий образ. Справу полегшує аудіо-візуальний ряд-коментар на екрані, який є своєрідним тлом на якому відбувається дія. Можливо тому, на якомусь етапі дійства, раптом починає здаватися, що на сцені не одна актриса, а цілий акторський ансамбль творить захопливу історію. Кульмінацією пластично-візуального дійства є фантастично гарна сцена, бездоганно вибудувана естетично, відкриття героїнею своєї жіночої суті. Переходячи разом з героїнею з одного періоду життя в інший, актриса поступово дорослішає, намагаючись вловити ключові події, слова, думки, сподівання і мрії у різні періоди людського життя, які визначають увесь його подальший перебіг.

Які зустрічі, пригоди, радощі чи образи, в минулому і сьогоденні, врешті роблять нас такими, якими ми є? Коли, куди і чому зникають ті милі, наївні, щирі  діти, у контексті даної вистави – дівчатка, якими усі колись були? Коли і чому помирають мрії, що є справді важливим, а що тільки ілюзією існування? Те, наскільки глибоко актриса Анду Салтелечі занурилася у світ своєї героїні було видно навіть під час фінального поклону. У залі вже лунали захоплені аплодисменти, а їй усе ще не вдавалося стерти з обличчя образ жінки, життя якої – від раннього дитинства до можливої смерті – вона щойно пережила на сцені.

Жанр постановки можна визначити як Гімн Жінці! Саме так, обидва слова з великої літери. Люди, обставини, світ, які роблять нещасливим життя бодай однієї жінки, не мають виправдання. Бо кожна народжена для того щоб бути щасливою, кохати і бути коханою, втілити свої мрії і реалізувати вроджений потенціал. Тільки тоді цей світ має виправдання. І так не тільки може, але й повинно бути. Краща жіноча роль на цьогорічному фестивалі «Золоті оплески Буковини» особисто для мене вже зіграна.

Юрій Чорней

(Фото Nicolae Hauca Mykola Havka)

1