В прихистку пригніченого першої студінню лісу ще бавиться бабине літо

В прихистку пригніченого першої студінню лісу ще бавиться бабине літо

08.11.2019, 14:47

            Так буває кожної благословенної небесами пори року. Коли з волі цих небес вони наче надолужують те, чого, здається, не надолужали в календарні строки. Як й оте бабине літо, яке зі всіх сил ниткою-другою чіпляється то за вітку шипшини на узліссі прадавньої діброви, то в прихистку столітньої бучини, яка неохоче, але акуратно, сипле долу останнє змертвіле листя.

            Воно, це журливе дійство природи, все одно чи не найпрекрасніше в оцій порі. Коли, здається, і самій порі на часі підбивати підсумки в усьому: і як поле з добрих натруджених рук селянина вродило, і чи на далекому лісовому кордоні єгер завчасу духмяної паші дикій косулі підсипав, а по свіжих вирубках лісівники вже загорнули в землю саджанці майбутньої діброві.

            Ось так буває цієї журливої пори, коли спокій притомленого першою студінню довкілля раз у раз порушує також хитрий крук. Наче засвідчуючи своєю присутністю, що в цій місцині він головний господар. Бо так воно й видається. У ці, так звані задушні дні, в які, за прикметами найстаранніших сільських ґаздинь, борони Боже, навіть капусту не варто солити. Бо, як застерігають, вона не вдасться. Віримо, не віримо, але до порад-розрад, треба прислухатися, адже все те, що набуте з досвіду предків, неодмінно збувається.

            А над далеким польовим озерцем одна за одною пролітають вервечки дикої качки. Тієї, що тягне слід до вирію аж самісінького Заполяр’я. Прокружлявши раз і вдруге, притомлена далекою дорогою, перната дичина плюхнулася на відкриту воду. Щоби ще до заходу сонця знову піднятися в небо і по віками вивіреним маршрутом продовжити путь до того тепла.

            Прекрасне це вічне дійство. І проводжаючи поглядом останню вервечку дикої качки в ту незвідану далеч, тішишся думкою, що вона, як і сотні років, ще повернеться сюди. І може якраз на це саме польове озерце. І ще: коли подумки журився долею дикої качки з далекого Заполяр’я, чомусь здалося, що в дитинство рідне повернувся.

            Іван Агатій

1