'Вірний Руслан' із царства собак, кайданків і принижень: немає життя вищого й нижчого, а все живе – однаково цінне

"Вірний Руслан" із царства собак, кайданків і принижень: немає життя вищого й нижчого, а все живе – однаково цінне

14.11.2021, 19:09
Тільки вчора випадково довідався про існування цього тексту. Наприкінці 80-х - початку 90-х, коли у товстих журналах "гриміли" заборонені автори і репресовані тексти, ця повість якось пройшла повз мою увагу.
 
І хоча потім робота над документальним романом про "життя під прикриттям" чернівчанина Петера Деманта (Вернона Кресса) мимоволі зробила фахівцем з табірної літератури, "Вірний Руслан" Георгія Владимова все одно не потрапила до моїх рук. Хоча цю обставину пояснити якраз нескладно. По-перше, читав тільки документальні спогади колишніх в'язнів ГУЛАГу, а не художню літературу на цю тему. І, по-друге, зосередився переважно на спогадах колишніх колимчан. Так мені було потрібно географічно.
 
Про так званих вартових табірних собак у своїх мемуарах "Зекамерон ХХ" згадує не тільки мій герой, але я сам наводжу про це якісь факти. Демант, наприклад, називає зону "царством собак, кайданків і принижень!" Я згадую епізод, який трапився під час завантаження зеків у трюми пароплава для етапування їх з Владивостока у Магадан. "Натомість про коридор із вівчарок перед пароплавом, яким проганяли зеків, згадувати не хотілося. Час від часу, та якийсь вояка, бувало, жартома послаблював повідок – і зойк укушеного засвідчував, що жарт вдався". Трапляються й інші згадки.
 
Але про долю тих собак, які залежно від команди, як пояснював Солженіцин, "вміють тільки душити людину, вміють кусати, а вміють тільки рвати одяг, роздягаючи догола», після ліквідації таборів якось ніколи не задумувався. Аж поки вчора не довідався про існування цієї страшної повісті.
 
Зрозуміло, що кращого друга в людини в тваринному світі просто не існує. І не вина караульних собак, що нелюди перетворили їх на знаряддя катування інших представників власного біологічного виду. Але, що робити з собакою, навченою заганяти зека в колону, відтісняти, оточувати, коли потреба у цьому відпала, а нічого іншого вона робити вже не може?
 
Демант, який мав усі підстави скаржитися на таких собак, обрАзи на цих представників фауни не тримав. Навпаки, підопічному в спортивному таборі, який непоштиво поставився до собаки, влаштував прочухана. Майже такого, якого сам колись отримав від батька. «Сьогодні вліпив комусь потиличника… Хлопець ударив ракеткою по мордочці загального улюбленця Джульбарса – двомісячне щеня, сильно розжиріле за останні тижні. Це, звісно, недобре і не повториться, але як можна ні за що ні про що мучити собача?».
 
Принагідно інструктор згадав ще одного чотирилапого мешканця туристського табору: мале чорне щеня на прізвисько Маріон, що бігало хвостиком за новими господарями. Поведінка щеняти розчулила колишнього табірника.
 
«Маріон вітає свого друга – сіре тигрове кошеня; вони бешкетують, облизують одне одного, граються, сірий муркоче від радості… Маріон – маленький, але з гострою мордочкою, міцно складений, наче мініатюрна лайка, підходить до мене, щоби і я його пестив».
 
Така поведінка колишнього чернівчанина – частина його єства. Цілком у дусі швайцерівського «співчуття до нещасних тварей». «Дивак з джунглів», як називають німецького лікаря-філантропа Альберта Швайцера, і в цьому питанні був для Деманта прикладом. В африканській лікарні доктора Швайцера (до речі, однофамільця Петерової матері, у дівоцтві теж Швайцер) часто жили врятовані антилопи й мавпи, пелікани й папуги, покинуті європейцями собаки.
 
Доктор, який вчив, що немає життя вищого й нижчого, а все живе – однаково цінне, не забував власноруч перевірити, чи не залишилося, бува, якоїсь живності – мурах чи жерлянок – у будівельній ямі, до якої мали забити палю.
 
Хоча, як і Демант, Швайцер визнавав: бувають випадки, коли необхідність змушує жертвувати життям не тільки рослин, але й тварин. Наприклад, лютого бегемота, який перекидав легкі човни африканців біля лікарні й нападав на людей. "Напевно мене все-таки напоумив, загартував табір, а, можливо, просто життя, - підсумував колишній чернівчанин власні відчуття. - Хоча ніколи не вдарив і не міг би вдарити кішку, собаку чи коня без потреби».
 
Юрій ЧОРНЕЙ
 
1