Якщо приймаємо, частуємо, то по нашому , по-українськи…

Якщо приймаємо, частуємо, то по нашому , по-українськи…

25.06.2019, 20:11

А що не так, хто сумнівається? Нехай живемо і перебиваємося на таких-сяких статках, нехай ті зарібки та пенсії, бодай не казати які. Одначе гостей приймаємо по-нашому. І всі ті, хто користувався нашою гостиною, безумовно кажуть: ніде так не можуть, як у державі Україні.

З приводу пам’ятається приїзд (було то за «клятого» Союзу) приїзд делегацій канадських освітянок у село Валява Кіцманського району, котре, до речі, тільки одним було відкрите для зарубіжних гостей. Ну, так велося в умовах тодішньої партійної ідеології.

Походили ті канадійці селом та довкола, ознайомилися з навчанням в місцевій школі, наслухалися оповідей про валівських заробітчан, котрі в далеких 30-х валом покидали село в надії розбагатіти в ситому заокеанському зарубіжжі – аж тут й обідня пора приспіла.

Застілля влаштував голова колгоспу «Жовтень» Дмитро Іванович Рожко. Мудрий і талановитий був той великий чоловік. Все в нього ладилося: ферма тріщала худібкою, поле родило жита-пшенички стільки, що токи того збіжжя не вміщали. Водночас Дмитро Іванович й гостей вмів приймати по-нашому. Столовка на тракторному стані була такою, що й ресторації брали заввидки. Що вже сервірували, а що пригощали, того справді пером не описати. Саме в ту їдаленьку й запросили канадейських освітянок перехопити чогось після побачення в селі.

А виставили на столи для дорогих гостей всього-того стільки, що ті столи просто вгиналися від сили-силенної усяких наїдків. Та господарям застілля видалось, що гості якось незвично почуваються та й потайки поміж собою перемовляються. З чого б оце, невже кухарі в чомусь не вдали? – міркував про себе Дмитро Іванович. І враз його осінила думка, і він по-мужицьки, з щирою селянською відвертістю звернувся: – Їжте, пийте, дорогі наші, вас пригощає село…»

Все смакувало дорогим гостям, бо виклались валявці справді по-українські, як кажуть у самій Валяві, по-храмовому. А опісля щедрого застілля члени делегації довго поміж себе перемовлялися на кшталт того: «Як це так, що все тут безкоштовно?»

А таки так. Бо так, власне, було в усі віки і з Божою поміччю ще видасться, допоки на цім світі живемо.

Про нашу українську гостинність і гонор свідчить іще один вразливий і повчальний факт. Не для нас, а тих, хто нас навідує. Хто пригадує приїзд у м. Вашківці генерал-губернатора  Канади (уже покійного) Рамона Гнатишина?

В містечко з річечкою Теплиця та ще й з 12-ма кутами, звідкіля рід вельможі того. Мудрі вашківчани приймали того гостя так, як це вміють тільки вашківчани. Опісля чого він, кажуть, навіть гірку сльозу зронив. А при від’їзді генерал-губернатора громада маленького, найдавнішого в краї містечка надарувала йому стільки унікальних мистецьких речей, що й на віз би не вмістилося. Подякував землякам той вельможа і на віддяку подарував вашківчанам аж … сімейне фото! Ось така ота заокеанська «щедрість», яка своєю суттю не вкладається в наші мізки. Хтось, уповідають, опісля такого «дарунку» кинув: «Та нехай собі  як знають, а ми вміємо так, як у нас з діда-прадіда ведеться».

А що? Таки вміємо. Бо це наш гонор і честь українська. У чому переконались і канадейські вчительки в колгоспній ресторації Дмитра Івановича Рожка, де їх під скрипку частували у тому числі й карасями в сметані.

Іван Агатій

1